Наш ідеал розвитку – не тільки держава і
український народ залежить від добробуту кожної
людини в державі, а й людина залежить від добробуту
держави та народу.

Після першого звернення до народу, патріотів та друзів України (Тотальна мобілізація) було отримано безліч запитань, пропозицій, погроз. Публікація отримала широкий розголос по країні.

Так вже повелося, що на нас чіпляють ярлики, які взагалі не властиві нашій тусовці, і відповідно до яких ми не маємо жодних відносин.
Певні двіжла , так сказать ультраправі, називають нас якимись „антіфашістами”, хоча я більш за все впевнений, що подібних вони або не бачили взагалі, або ж вскіс на якихось акціях. Захоплює не це, говорити люди навчились давно і по-різному, захоплює те, що вони в це дійсно вірять. Я мав нагоду пояснювати людині , що я не афа , але він мене навіть не хотів слухати , бо в його свідомості існує тільки дві грані. Якщо ти не відносишся до першої, то автоматично відносишся до другої. Погодьтеся, доволі скутий світогляд як на „вищу расу”, людину і тому подібному.
Як це не дивно, але з інших барикад нам закидають діаметрально протилежні фрази. І найцікавіше з цього - то був випадок доводити афашникові, що я не фашист. Дуже цікавий і насичений діалог, але з аналогічним завершенням.
Решта , більш поміркованих називає нас просто дебілами, або „невміняємими”.
Час на розгрібання подібного нонсенсу – невеликий. Все пояснюється лише тим, що ми визнаємо абсурдність і безглуздість наших дій, на відміну від решти тих, хто нас клеймить штампованими і вже нудними фразами.
Я звертаюся до всіх хто це прочитає. До того, хто ричить у мегафон на мітингах, тим самим винаходить наново велосипед; і тим ,хто варить на кухні дими, словом решті публіки.
ВИ ДУМАЄТЕ ВИ НЕ ТАКІ ЯК МИ?
Ха! Ви аналогічні нам, такі ж нікчемні і нікому не потрібні створіння. Єдина різниця між нами – це те , що ми це визнаємо і гордимося цим.

 Читаючи різного роду писюльки про те, що Україна є невід’ємною частиною Росії, ми навіть не задумуємося над тим, що так воно і є, але з точністю до навпаки. Невід’ємною частиною України є власне Москва, а також Новгород, Рязань, Курск, Архангельськ, Смоленськ, Владикавказ, а також колонізовані козаками землі Сибіру і Камчатки. Зараз історію переписують, але чомусь всі забули про вступ Українського окупаційного корпусу на чолі з гетьманом Петром Конашевичем - Сагайдачним до Москви, коли горді і незламні жителі міста повзали в ногах українських вояків і казали «Ми ж люді праваславниє...» (згадайте, з яким пафосом нині звучить ця фраза на різних «акціях» прихильників «вєлікай імпєріі»). На кой чорт я зараз все це накатав? Та дуже просто, досить комплексувати – маємо що маємо. Де б не були українці, перед ними повзали на колінах і перемагали їх лише зі співвідношенням 1 до 3. Пишатимемося собою! Нас всі ненавидять, бо ми всюди комусь вломили.  Що ще треба для щастя?

 

Чи можна порівнювати діяльність сучасних націоналістів і комуністів – антифашистів з тим, що робили наші діди і прадіди під час Другої Світової війни, які воювали в загонах УПА, дивізії «Галичина» або в червоній армії? Відповідь однозначна – НІ! Наші предки в ті часи зі зброєю в руках ризикуючи кожної секунди втратити життя боролися за свою ідею, незалежно від того правильна вона була чи ні. Під час запеклих партизанських і фронтових боїв мільйони українців загинули за ІДЄЮ…

 

Знову і знову чергові наволоч-шоу, що відбуваються чи то на Інтері чи любителя італійського футболу шукають винних у всіх незгодах у країні.
Не знаю – можливо комусь і подобається дивиться копирсання т.н. “еліти” у своїй-чужій не дуже чистій білизні. Можливо хтось отримує від цього насолоду. Чесно мені байдуже.